22.06.2021, Вівторок, 02:00
Головна » 2012 » Березень » 1 » 1 березня - Всесвітній день кішок
22:30
1 березня - Всесвітній день кішок

- Ах, - сказала Кішка, слухаючи їхню розмову, - ця Жінка дуже розумна, але, звичайно, не розумніша за мене.
Р. Кіплінг, "Кішка, яка гуляла сама по собі"

Небагато знайдеться у світі людей, хто б залишався байдужим до цих пухнастих, рухливих, лагідних і дуже розумних домашніх тварин. Мова йде, звичайно ж, про кішок. Любов до них виявилась у світі настільки великою, що для загальних улюбленців було засноване спеціальне свято - Всесвітній день кішок, яке відзначається скрізь у перший день весни 1 березня.

Вчені вважають, що кішки, стільки років живучи поруч з людиною, відчувають себе рівними з нею, і тому спілкуватися з цими тваринами треба як з рівними собі, розмовляти шанобливо і пояснювати, що вони роблять неправильно, але ні в якому разі не карати. Крім емоцій кішки ще й виконують ряд корисних для людини функцій, вони винищують гризунів, лікують деякі захворювання, та й просто продовжують життя своєму господареві.

В деяких країнах кішки знаходяться на особливому державному становищі, наприклад, в Австрії кожній кішці, яка охороняла склади з продовольством, виплачується довічна пенсія у вигляді м'яса і молока, а в Китаї кішок охороняють на законодавчому рівні.

Хочемо нагадати, що нашим сайтом проводився конкурс, присвячений домашнім кішкам, переможцями якого в різних номінаціях стали наступні роботи:

Номінація "Фотографія"

1 місце - "Моє маленьке кошенятко позіхає", автор Olala




2 місце - "Baks", автор Роман




3 місце - "Мурчик любить гойдалку...", автор iriska



Номінація "Проза"

1 місце - "Життя і смерть Марини Мартинівни", автор iriska

"Майже весь день вона сиділа на підвіконні в кухні, спостерігаючи за машинами й людьми коло під'їзду. Зрідка облизувала лапку, мріючи про вечерю, і гидливо пирхала, коли бачила брудних кудлатих псів, що никали біля будинку, обнюхуючи кущі...

Крізь щілини у вікні нещадно дув лютневий норд-ост. Змарнілі за зиму ворони застигали у повітрі, потрапивши в зустрічний вихор, і натужно борсалися, але їх розвертало й несло назад. Люди намагались якнайшвидше прошмигнути до будинку, ховаючись у коміри й шалики. Але серед них не було старого чоловіка, якого чекала, то згорнувшись клубочком, то переминаючись з лапи на лапу, голодна срібляста кішка.

Володимир Іванович уже дванадцять років як на пенсії. Дружина давно померла, діти розбіглися, згадуючи про батька лише в день виплати пенсії. Єдине, що він ще міг їм дати, – частину грошей, кривавим потом зароблених у металургійному пеклі, й однокімнатну квартиру, але то аж після власної смерті. Залишки пенсії після оплати комунальних послуг ішли на їжу і ліки. Вже кілька тижнів, відколи зросли ціни, Володимир Іванович купував лише хліб, найчастіше чорний, макарони-черепашки, найдешевший маргарин та картоплю, яку варив «у мундирах», щоб було більше; а капусти ще восени наквасив, та й так зимував.

Марину Мартинівну годував щедріше. Хоч іноді намагався купити для неї одну-дві сосиски чи курячі крильця, трохи свіжої рибки, а одного разу навіть приніс для своєї улюблениці пакет «Віскасу». Спочатку хотів узяти у новій аптеці в центрі міста, де запровадили знижки для пенсіонерів і студентів, ще дві упаковки дорогої мазі для хворої руки й шкіри обличчя. Але перед тим постояв перед вітриною магазину побутової техніки – там було виставлено майже десяток різногабаритних кольорових телевізорів, і Володимир Іванович на кілька хвилин затримався біля них, згадуючи свою стареньку «Берізку», яку разом з поламаним магнітофоном на бобіни продав сусідові з другого поверху. І тоді замість мазі купив великий пакет котячих ласощів, рекламу яких побачив у телевізорі на вітрині.

О, як вона тішилася! Стрибала по кімнаті, дерлася по фіранках аж до стелі, вдячно облизувала старому руки й обличчя, і біль у них вщухав не так від мазі, як від тих ніжних лоскітливих дотиків її прохолодного вогкого язичка... А ввечері вона влягалася господареві на коліна, терлася мордочкою об пошерхлі долоні й тихенько муркотіла, і той гортанний муркіт був йому найвищою нагородою за гірку жертву. Знав, що за кілька днів, коли закінчиться куплена мазь, горітимуть вогнем обпечені руки й лице. І тоді ще страшнішим стане безпорадне старече безсоння, що в'язало довгі плетива зі спогадів, билося в серці несправдженими мріями і забутими почуттями...

Іноді він засинав – найчастіше вже на світанні, і снилася далека юність, пропалена громами другої світової, і розжарена лава, що знівечила йому тіло, і карі очі покійної дружини зринали з того полум'я, мов дві квітки папороті, блискучі і такі недосяжні... То на її честь він назвав маленьке брудно-сіре кошеня, яке знайшов якось під сходами в під'їзді: чи то саме приблукалося, чи хтось навмисно покинув. Воно жалібно нявчало, вовтузячись у купі сміття в кутку, аж поки його витягнув звідти старий сивий чоловік. Може, сумні і сполохані великі очі кошеняти нагадали йому, як довго борсалась у хворобах його дружина і тихо згасла з таким скорботним поглядом, уже спрямованим у вічність...

Аж потім збагнув, що це жива істота, яку треба годувати й доглядати. А він уже давно потихеньку спродував з хати усе, без чого міг обійтися: завжди бракувало на ліки. Але вирішив залишити кішечку. Вона ж одразу прив'язалася до нього, бігала по його слідах, лащилась до ніг, тягнулася на коліна, потім навчилася видряпуватися на плече і звідти м'яко муркотіла Володимирові Івановичу на вухо... І вже за кілька днів він зрозумів, що не розлучиться з цим сріблястим клубочком радості, пухнатим промінцем утіхи для його самотньої старості. Своїм маленьким терпким язичком киця мовби зализувала ті пекучі рани, які залишили йому прожиті роки... Спочатку несміливо зашкарублими пальцями гладив голівку, проводив рукою по спинці, а кішечка вдоволено вигиналася, настовбурчуючи худенького хвостика, й голубливо муркотіла. Він дозволяв їй горнутися до грудей, тертися носом об шию і підборіддя, лизькати мочки вух і заплющені повіки очей. Іноді притискав до себе міцніше і тихо розповідав про свою молодість, дружину, дітей, друзів, роботу... А вона слухала, невпинно муркотіла й повагом поводила довгими сріблястими вусами: показувала, як уважно й захоплено слухає його спогади. Часто так обоє і засинали в кріслі, аж зранку Марина Мартинівна будила господаря настирливим тертям і голоснішим муркотінням.

Коли у Володимира Івановича починалося оте нездоланне безсоння, часто брав кішку на руки й подовгу стояв біля вікна, вдивляючись у нічну глибінь, або ходив з нею по кімнаті, пригорнувши, мов дитину, аж поки починали підкошуватися ноги. Тоді лягав на диван, а вона вмощувалась у нього під рукою біля подушки й крізь сон відчувала його неспокійне кректання й погладжування напруженої руки.

Так минали їхні довгі зимові чи короткі літні ночі. Взимку господар зранку сидів удома і йшов аж пополудні: до магазину, до свого лікаря, до товариша, з яким разом стояв на базарі, продаючи срібні ложки й виделки, старі книги й картини... Коли вдавалося щось продати, Володимир Іванович повертався додому веселий і збуджений, завжди наспівував собі під ніс улюблену мелодію й обов'язково приносив Марині Мартинівні щось смачненьке. Але частіше приходив пізно, згорблений, мовчазний і похмурий, важкою рукою гладив кішку і човгав до кухні ставити на плиту чайник. Тоді вона вже знала: краще зачекати господаря в кімнаті, коли він, напившись гарячого чаю, всядеться в крісло й сам покличе її на коліна.

Іноді він цілими днями не виходив з квартири – коли особливо сильно боліла хвора рука, а все обличчя вкривалося темно-червоними плямами й нестерпно пекло. Навіть не вставав з дивана, стогнав, зціпивши зуби, і часто щось бурмотів сам до себе, зовсім забувши про кішку. Марина Мартинівна була голодна й роздратована, але відчувала, що треба потерпіти, поки господареві полегшає, і намагалася хоч якось втишити його біль: згорталася клубочком у ногах, зігріваючи густим хутром замерзлі стопи; крадькома облизувала ті червоні плями на лиці й раділа, коли старий нарешті розплющував набряклі повіки і гладив її тремтячою рукою.

Потім вона почала розуміти, що найкраще господареві допомагає гидка смердюча мазь у білому тюбику, і навіть навчилася діставати його з шафки. Для цього їй доводилося стрибати на стілець, зводитися на задні лапи й довгенько попомучитись, поки вдавалося відсунути верхню шухляду, де серед безлічі баночок, пакетиків і коробочок знаходила той тюбик. Хапала його зубами, стрибала на підлогу і мчала до хворого, а потім ще довго пирхала, відчуваючи на язиці огидний присмак.

Вона багато чого навчилася, поки жила з Володимиром Івановичем. Змирилася з тим, що час від часу він купав її, нагріваючи у великій каструлі воду. Навчилася їсти тільки зі своєї мисочки і не хапати будь-що зі столу чи з тарілки господаря. Він також уперто зганяв її зі своєї подушки, тоді вона дрімала у нього в ногах. А ще ніколи не випускав Марину Мартинівну надвір, і вона лише з кухонного підвіконня стежила, як господар виходить з під'їзду й повільно шкандибає тротуаром, трохи ображено проводжала пильним поглядом його згорблену постать, а тоді довго чекала, коли вона знову з'явиться в кінці вулиці.
Улітку на підвіконні під палючими сонячними променями було справжнє пекло, і Марина Мартинівна ховалася під столом у кімнаті або в прохолодній ванні. Володимир Іванович, йдучи на базар, де в кінці дня збирав подушені помідори чи ягоди, обов'язково наливав їй повну мисочку води, але ніколи, хоч як кішка потерпала від спеки й задухи, не відчиняв навіть кватирки. А ввечері довго гладив і просив пробачення, що так часто залишає саму й ніколи не бере з собою. Просто страшенно боявся втратити єдину близьку істоту, яку ще подарувало йому життя. Якщо вона покине його і втече, до кого він повертатиметься вечорами, для кого взагалі житиме? Хто лікуватиме йому пекучі рани, хто буде слухати нічні сповіді, зігріваючи холодні ноги й замерзле серце?

Вона знала тільки одного Володимира Івановича, розрізняла його домашній запах і розмаїті чужі запахи, з якими він повертався з базару або лікарні. Знала смак його долонь і щік, потертого коміра сорочки і хатніх капців. Звикла до його кульгавої ходи й хрипкого покректування, дошкульних стогонів під час приступів хвороби, веселих наспівувань у гарному настрої, нічних розмов і старечих бурмотінь... Вивчила кожну зморшку на його обличчі, кожну волосину в його сивих густих бровах, кожну фіолетову жилку на вкритих темними плямами руках...

Правда, раз на місяць у них бувала молода і балакуча листоноша: з гамором залітала до квартири, швиденько відраховувала Володимирові Івановичу пенсію, наче блискавкою, ковзала долонею по спинці Марини Мартинівни і зникала за вхідними дверима, залишаючи за собою протяг і свіжий фіалковий аромат. Того самого або наступного дня, неодмінно пізно ввечері приходила ще одна жінка, невисока, завжди аж занадто кучерява і нафарбована, з нудотно-різким запахом парфумів на спітнілому тілі. Просто в передпокої ретельно перелічувала гроші, які давав їй господар, іноді щось невдоволено буркотіла, але кішку ніколи не чіпала, тільки, вже беручись за клямку дверей, майже непомітно спльовувала собі під ноги. Марина Мартинівна звикла до цих гостей, як до різних неїстівних речей із зовнішнього світу, що періодично з’являлися в хазяйській квартирі, але її самої ніколи не стосувалися.

Вона знала і любила тільки свого доброго господаря. І неабияк здивувалася й перелякалася, коли одного разу до квартири безцеремонно ввірвався інший чоловік з дуже гострим неприємним запахом. Кішка відразу втекла й мовчки спостерігала за всім із-під дивана. Гість був зовсім не подібний до господаря, набагато вищий і мав чорне волосся й вуса. Він голосно викрикував щось і розмахував руками, а Володимир Іванович залишався навдивовижу спокійним, тільки обличчя його почало червоніти й набрякати. Врешті він випровадив галасливого гостя, покликав Марину Мартинівну й увесь вечір просидів у кріслі, тримаючи її на колінах. Потім вона ще довго бродила по квартирі, відвертаючи носа від слідів, які той чоловік позоставляв на підлозі.

Це було зовсім недавно. У господаря знову почався жорстокий напад, коли він узагалі не піднімався з ліжка й лише часто натирав смердючою маззю руку й обличчя. Кілька днів не виходив з квартири, нічого не варив, гриз разом із кішкою зачерствілі окрайці хліба й пив воду. З вікон жахливо дуло, і Марина Мартинівна тулилася до господаря, той здоровою рукою гладив її вигнуту спинку й маленьку голівку, а вона закидала хвостик аж до вух і пружно відсмикувала... Щось невловимо-тривожне приносив цей протяг з вікна, і вона тільки напружено нашорошувала вуха і неспокійно муркотала...

Того ранку Володимир Іванович нарешті вийшов з дому і довго не повертався.
...Майже весь день вона сиділа на підвіконні в кухні, спостерігаючи за машинами й людьми коло під'їзду. Зрідка облизувала лапку, мріючи про вечерю, і гидливо пирхала, коли бачила брудних кудлатих псів, що никали біля будинку, обнюхуючи кущі...

Їй не хотілося догризати висохлу шкоринку, яку залишив господар, не хотілося хлебтати з миски холодну воду. Вона подалася до кімнати, вистрибнула на крісло й потерлася хвостом об дерев'яну спинку. Знову спустилася на підлогу і прислухалася, нагостривши вушка: на сходах чулася важка хода... Вона радісно нявкнула й, задерши вгору хвоста, кинулась до дверей. Справді, ввійшов Володимир Іванович, і вона відразу відчула вже знайомий гострий запах, сполохано відступила до дверей кімнати, очікуючи, що знову з'явиться той гамірливий гість. Але господар прийшов сам і несподівано приніс багато смачного. Спочатку нагодував Марину Мартинівну ніжною курятиною, і свіженькою рибкою, і копчениною із запаморочливим ароматом, а насамкінець витягнув з торбини пакет з яскравими малюнками – такий самий «Віскас», від якого вона колись тиждень витала на сьомому небі свого котячого щастя. Для себе господар приніс інші продукти, які довго варив і смажив на плиті, весело наспівуючи собі під ніс увесь вечір.

Марина Мартинівна була геть збентежена: стільки запашної смакоти – і цей різкий неприємний запах у поєднанні з надмірною веселістю господаря... Він порався на кухні майже до півночі й лише потім пішов до кімнати. Його веселість змінилася дивною сумною ніжністю, він узяв кішку на руки й довго мовчки гладив. Тоді гірко зітхнув:

– Ну що, Марино Мартинівно, будемо прощатися? Ти стільки терпіла мене, і мої болячки, і голод, і холод. І я ще трохи пожив заради тебе. Але більше не маю сили. Завтра знову прийде мій зять: онука скоро заміж виходить, і їй треба окрему квартиру. А я в цій хаті піввіку прожив – уже трохи, бачте, задовго і ніяк звідси не вступаюся. Пропонує переселитися в будинок ветеранів, навіть провідувати обіцяв… Нічого, ми з тобою підемо самі. Тебе вже давно пора на волю випустити, – наче виправдовувався старий чоловік. – Повечеряли та й ходімо.

Пригорнув до себе кішку міцно-міцно, пустив її на підлогу, важко піднявся з крісла і ще важче застогнав. Марина Мартинівна злякано спостерігала, як він повільно в передпокої перевзувся в старі черевики, натягнув темне пальто і кудлату шапку, тоді покликав до себе кішку – і вона вперше залишилася на місці, під диваном, настільки збентежили її дії господаря. Він ще раз покликав і простягнув руки. Вона нерішуче помахала хвостиком і нарешті стрибнула вперед, сховавшись у Володимира Івановича за пазухою. Тоді разом з ним опинилася в темному холодному коридорі. Господар наосліп замкнув двері і пішов униз по сходах. Кішка слухала, як глухо відлунюють його кроки і в такт із ними гупає в грудях його могутнє серце. Її сердечко так шалено колотилося, що вона аж задихалася. Раптом у ніс вдарив пронизливий льодяний вітер – вони вийшли на вулицю, і Марина Мартинівна інстинктивно уткнулася мордочкою глибше в господареве пальто.

Володимир Іванович довго брів безлюдними темними дорогами, кішку заколисувало ритмічне погойдування його тіла, і вона поступово перестала лякатися невизначеності і невідомості, куди несла її зимова ніч. Якщо господар вирішив, значить, так найкраще і для неї, адже він ще ніколи не заподіяв їй кривди. Вона майже задрімала, як зненацька зовсім зблизька з’явилося сліпуче біле світло, почувся скреготливий виск якогось велетенського звіра і різкий, неймовірної сили удар – просто в груди Володимирові Івановичу.

Останнє, що відчула Марина Мартинівна, – раптова тиша там, де досі билося серце господаря, і дивний солоний смак на його теплій сорочці. Тоді різкий біль пронизав її від вусиків до кінчика хвоста, і такий рідний, близький запах людини, яка все життя була для неї найважливішою у світі, заполонив собою все довкола, проникнув у кожну клітинку її тіла, і вона задихнулася від неймовірної єдності зі своїм господарем."

Усі переможці конкурсу отримали матеріальну винагороду.

Останні новини:

Відбувся КВК

Буде кіно...

Борислав на телеекранах усієї держави

З Днем захисника Вітчизни!

КІНО 3D вже в Бориславі

---------
Є про що поговорити? - заходьте на форум!

Прагнете новин? Вам сюди - новини мого міста



Творімо історію свого міста добрими думками і гідними вчинками.
Доведемо землякам і всьому світові, що Борислав і бориславці - найкращі!

Творімо історію свого міста добрими думками і гідними вчинками.
Доведемо землякам і всьому світові, що Борислав і бориславці - найкращі!


Ще новини:


Переглядів: 2828 | Додав: Admin | Теги: день кішок, Новини, Борислав | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 1
+1   Спам
1 Olala   (01.03.2012 11:41) [Материал]
Вітаю всіх котиків з їхнім святом !!!
Имя *:
Email:
Код *: