Переглядаючи літній календар червня з датами народження відомих спортсменів, помітив, що у 20-х числах місяця варто пригадати сина Івана Франка, відомого спортивного педагога та пропагандиста спорту Петра Франка (120 років); легенду львівського футболу Карла Мікльоша (95 років); президента УЄФА, французьку футбольну зірку Мішеля Платіні (55 років); екс-чемпіона світу зі шахів, чиї батьки навчалися у Львові й там побралися, - Володимира Крамника (35 років); найкращого футболіста світу, бомбардира «Барселони» та збірної Арґентини Ліонеля Мессі (23 роки), аж натрапив на відомого лучника, чемпіона Європи Любомира Стрельбицького, якого бачу ледь не щотижня. Як тут було відмовитися від спокуси й не зустрітися, аби зробити інтерв’ю з людиною, якій 29 червня минуло 60 років. — Пане Любомире, пам’ятаю вас іще з кінця 60-х рр. минулого століття, коли бачив ваші виступи в змаганнях «Прикарпатська стріла», що проходили в Бориславі. Є нагода пригадати ті щасливі часи.

Як розпочиналася ваша спортивна кар’єра?
— Я й сам народився в Бориславі, місті, відомому нафтовим бумом на початку ХХ ст., де й  дотепер на багатьох городах стоять «качалки», у багатодітній сім’ї, утім, мій шлях до спортивних вершин не був якимось оригінальним. Як і всі хлопці мого покоління, одночасно захоплювався кількома справами. Крім щоденних уроків у СШ №1 займався також у музичній школі, освоїв гру на різних інструментах — фортепіано, акордеоні, баяні й гітарі. Мій брат грав на саксофоні, і ми організували перший у місті шкільний джаз-ансамбль, що завоював собі велику популярність серед молоді. Одночасно ходив на тренування зі стрільби з лука, де вже займався мій однокласник Роман Сенько. Тренером у нас був Тарас Бандера (племінник Степана Бандери, який, однак, не дуже міг пишатися тоді родинними зв’язками з провідником ОУН), який виховав упродовж своєї тренерської діяльності понад 30 майстрів спорту. Я не мав достатньо часу на стрільбу, але так як до будь-якої справи ставився серйозно, то до закінчення школи вже був першорозрядником. Тепер майстрами спорту в стрільбі з лука стають значно молодші спортсмени, але 40 років тому, то був непоганий результат.

— Закінчилася середня школа, й одразу прийшов призов на військову службу. Куди ж вас скерували?
— На призовному пункті нас зустрічали «покупці», які шукали здібних хлопців за різними видами діяльності. Одному з них я зізнався, що маю музичну освіту, другому — про свої спортивні досягнення, а потім на час навчального періоду потрапив до Бердичева. І тут свою роль зіграло провидіння, яке визначило мені спортивну дорогу. Сталося так, що якось уранці мене викликали до штабу частини й оголосили, що на мене прийшов виклик як на спортсмена із львівського Спортивного клубу армії. Після обіду мене знову викликали та  сказали, що є виклик з Ансамблю пісні й танцю ПрикВО. Щоправда, уже готові документи для  спортивної роти, тож завтра я маю вирушати до Львова. Відверто кажучи, я волів би йти музичною дорогою, але подумав, що не буду вже переоформляти документи. Отак усе й вирішилося.

— Ви надто швидко почали підніматися вгору спортивними щаблями?
— Я зрозумів, що маю нагоду «служити», займаючись при цьому цікавою справою. Тренувався у Володимира Марковича дуже наполегливо, годинами міг шліфувати свою техніку. Така копітка праця принесла перші успіхи: уже за кілька місяців у Одесі я став чемпіоном Збройних сил серед юніорів, а наступного року вийшов на високий рівень і серед дорослих — на розіграші Кубка СРСР у Кишиневі посів друге місце після лідера радянських лучників Віктора Сидорука. Коли ж на чемпіонаті країни в естонському Пярну я знову був другим після Сидорука та ще встановив рекорд країни на дистанції 70 м, мені присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу (між іншим, дотепер пам’ятаю номер посвідчення — 1 454) і зарахували до складу збірної СРСР. Моя самовіддана праця не пішла намарно.

— Уже наступного року ви стали чемпіоном Європи?
— Команда в нас була дуже потужна, усі з України: Віктор Сидорук, Вадим Рєзников і я — «малолітній», бо молодший за них на більш як десять років, але дуже настирливий. Цікаво, що ми троє — випускники Львівського інфізу різних років. А 1970 року прийшов мій найбільший успіх — ми стали в команді  бронзовими призерами чемпіонату Європи, а я виборов звання чемпіона в особистому заліку. Чи міг іще два роки тому хлопець із Борислава мріяти про такий злет?!

— Ви багато років були членом збірної СРСР, але подібного успіху досягти більше не вдалося?
— Членом збірної був дев’ять років, Конкуренція в нас була надзвичайна, і тренери постійно підбирали для Сидорука інших партнерів. А 1978-го пройшло «омолодження» збірної, а мені було вже 28 років. До того ж я після здобуття освіти у Львівському інституті фізкультури 1976-го встиг закінчити через два роки ще й Вище командне військове інженерне училище в Кам’янці-Подільському. І, хоча спортивну кар’єру мені вдалося завершити рекордом країни на 18 м у закритому приміщенні, зі збірною я попрощався, однак залишився в спорті тренером, начальником команди й педагогом.

— Ваша подальша діяльність проходить у спорті, про що свідчать і подальші почесні титули та звання — заслужений тренер України (1985), суддя національної категорії, відмінник освіти України (2007)...
— О, (додає зі сміхом) а ще я — полковник у відставці, доцент кафедри фізичної реабілітації, спортивної медицини, фізичного виховання й валеології Львівського національного медичного університету, старший тренер студентської збірної команди Львівської області зі стрільби з лука, віце-президент обласної Федерації стрільби з лука. Отак, як іноді задумаюся та почну пригадувати, що вдалося зробити, то сором не дошкуляє.

— У вас - гарна сім’я, яка, не сумніваюся, підтримує всі ваші справи та починання.
— Хоча, я — спортивно-військова людина, але вже десять років працюю серед медиків, бо сім’я в мене - по-справжньому медична: дружина Оксана — лікар, обидва сини також: Андрій — кардіохірург, Дмитро — травматолог. Можливо сімейні традиції продовжать онуки — Соломія, Богдана та восьмимісячний Олесь, спілкування з якими дарує мені найбільшу радість.

— Попри всі службові та громадські обов’язки, сімейні турботи, ви не пропускаєте жодної можливості пригадати музикальні захоплення. Знаю, що навіть у тренерській кімнаті стоїть піаніно, а в шафі зберігається баян. Як часто ви берете їх у руки?
— Як випадає вільна хвилина, до мене приходять колеги та друзі, і вони можуть бути певні, що для них я заграю якісь шлягери. І тоді відпочиває моя душа...

Розмовляв Іван Яремко
"Міст" -  тижневик для українців всього світу,
Канада

---