28.06.2017, Середа, 06:23
Етюди з минулого


Життя минає, минає епоха... Прийде нова!  Буде мені вже 75. Пройшло життя. Народився я на рідній Лемківщині, між горами Фырдей та Вивіз далекого 1936 р. у селі Вапенному. Село щільно обступили смерекові та букові ліси. Закінчилася війна, весь світ святкував, готувався до мирного життя, а для лемків уряди Б. Берута та совєтів готували депортацію, готувалося насильне, примусове виселення-вивезення. Вивезення дітей гір у степи тодішньої УРСР. Я на горі Вивіз пас корову. Прийшов по мене батько.
– Забирай, Василю, корову й подивись на тоты нашы горы, бо, може, їх більше николи не будеш відів...
Це було якраз 9 травня 1945 р. Мені минало 9 років. Спакував тато на воза, што найнеобхідніше: пару клунків з периною, з одягом – і поїхали ми на станцію Загоряни, де збирали всіх лемків, що виїжджали. Ще був час. На три родини давали два товарні вагони. В одному вагоні збиралися люди, а в другому був реманент для оброблення землі та худоба. Тато завантажили в тот товарняк корову, плуга, борону, 4 вулики з бджолами, попередньо їх погодувавши цукровим сиропом про запас: бо ж не відомо, скільки часу будемо їхати на нове місце. У засувках на очках до вуликів насвердлили по 6–7 маленьких дірок для доступу повітря всередину вулика. Вагони з тим постояли на станції біля тижня. Потім потяг рушив. Їхали ми довго, зупинялися на пару годин і на день-два майже на всіх станціях, через які їхав потяг з нами. В Ходорові у вагони заходили аґітатори – забрати лемків на роботу в цукроварні, але за ними ходив воєнний чоловік, який відповідав за доставку лемків на Україну, і не дозволяв людям залишатися в Ходорові чи ще деінде. Так десь на початку червня наш потяг зупинився на станції Лисичанськ тодішньої Ворошиловградської області. Дали нам вантажівку. Що можна було – вулики, деякий реманент, нас двоє дітей з мамою та  клунки – повезли до села Білої Гори. Там справді була гора з крейдою. Поселили нашу родину й татового брата з дочкою в хаті місцевої учительки (дружину татового брата забрали в Німеччину на роботу; потім, повернувшись 1946 р., вона віднайшла свою сім’ю). У дворі вчительки стояли дві хати, в одній жила вона з дочкою Аллою, а в другій поселили нас. Була й невеличка стаєнка, де «поселилася» наша корова. Так ми замешкали на новому місці на Великій Україні – а правильніше, на її краю біля річки Сіверського Дінця. Там уже в травні не було трави. Я пас корову.
– Василю, чом у корови гірке мовоко? – запитала мене мама.
– Бо, мамо, на полі трави не є, лем полин. Й она пасе його. Зато гірке мовоко, – відповідав я.
Так там, у Білій Горі, ми прожили майже рік. Тато з мамою робили в колгоспі, я зі старшою сестрою ходив до школи. У ріднім Вапенному я ходив до другого класу. Приходив там до нас і священик Лялькович, який, як я довідався уже після його смерті, після переселення жив у Млинках біля Дрогобича, від нього до Борислава якихось 3–4 км. Тут, у Білій Горі, я знову пішов у другий клас. Вчила нас ця вчителька, на подвір’ї якої ми жили. Вчитися було легко, вчителька татові і мамі все мене хвалила. Вдома нас польської мови ще не вчили, аж із 4-го класу, а тут уже в другому вчили української та російської. Люди там, у Білій Горі, здебільшого розмовляли по-російськи. Уже тоді «щирої» України там не було.

Тато в колгоспі їздили на своїм лемківськім, привезенім з Вапенного возі. Якось той віз стояв на подвір’ї сільради. Зібралася громада чоловіків-­колгоспників біля воза, придивлялися. А лемківський віз був добре, міцно зроблений. Колеса – у металевих обводах, кінець дишла — з поворотною трикутною рамою. Так, бо по горах такий віз їздив, і не можна було йому розсипатися під копами пшеничних чи житніх снопів, під копою сіна чи під вагою ще мокрих, не висушених дров — сягів, які лемки в лісі заготовляли зимою. Сподобався той віз і голові колгоспу, парторгу. Питає голова колгоспу в тата:
– Максим, а вы можете сделать здесь такой воз? Есть кузница, столярная мастерская, чего надо будет – достанем...
– Можемо зробити! Є між нами коваль, я столяр...
– Даю вам месяц. От всех других работ в колхозе вас освобождаю. Занимайтесь только этим делом.
Так за місяць часу наші майстри зробили чотири вози лемківського типу. Один віз правління колгоспу виміняло в сусідньому колгоспі на сіно, ще один продали теж у сусідній колгосп, а два лишили в себе, у своєму колгоспі. Може й до сьогодні ті лемківські вози живуть­працюють на Великій Україні!
Якось тата з Семеном Цюпком, теж лемком з нашого Вапенного, послали в Лисичанськ по дошки. Виїхали вони десь о 7-­й чи 6-­й годині. З нашими двома возами поїхали по дошки й два місцеві вози. У Лисичанську на тартаку наші вози розвели й вони стали довгі. Так, лемківські вози були розвідними. Усередині воза був шворінь, який від’єднувався від поворотної дишлової рами, відтягувався назад, закріплявся металевим стрижнем – і віз ставав довгим. Завантажені дошки обома кінцями опиралися на тверді опори, а з боків купи дощок від розсипання міцно тримали кваниці (лем. klonice – ред.), що були похило закріплені назовні над колесами. Скоро поскладали пару кубів дощок, навантажили ними обидва вози і поїхали назад. Обігнали своїх з возами, з яких з кінця звисала майже половина довжини везених дощок.

Опівночі голова колгоспу постукав у вікно нашого помешкання. Тато вийшли.
– Максим, а где наши подводы, что утром поехали с вами?
– Не знам. Ми їх завантажили скоріше, ніж наші, вони поїхали. По дорозі ми їх обігнали.
– Оденься, запрягай лошадь в свою подводу и езжай им навстречу.
Поїхали тато. А між Білою Горою та Лисичанськом був яр, по його низу тік невеличкий потічок. Дошки на колгоспних возах своїми звисаючими кінцями волочили за собою болото дороги, й вони їхали дуже повільно. Приїхали тато до того потічка. Вози стоять: один у потічку задніми колесами, а другий – поряд із потічком зі сторони Лисичанська, а фірмани сидять на навантажених на них дошках і... грають у доміно – ніч була місячна. Швидко переклали по половині тих дощок з кожного воза на татового воза й над ранок приїхали до свого села.
Ще якось тата з зерном послали в Лисичанськ до млина. Приїхали, а там на подвір’ї млина стоять у черзі один за другим із сім возів, завантажених мішками з зерном. Тато поставили свого воза в кінці черги й пішли всередину млина. А там перед місцем, де засипають зерно, стоїть купа повних міхів і сам мірошник клопочеться між ними, висипаючи зерно в «прийомник», попередньо зважуючи кожен міх і записуючи його вагу. Тато взялися перетягувати йому ті міхи ближче до засипання, й робота пішла швидко.
– Мой напарник сегодня не вышел на роботу, и я один.
– То нич, я вам поможу.
І так з півгодини тато переставляли повні міхи один за другим, як казав млинар.
– Обожди, а где твоя подвода? – вийшов млинар з татом на двір, сів на татового воза й підігнав його до самих дверей млина. Швидко татові міхи обоє перенесли всередину, поставили їх окремо, порозв’язували зав’язки міхів, млинар оглянув у кожному міху зерно, зважив, записавши вагу кожного і сказав татові висипати зерно в приймач. З млина пішло біле борошно до татових міхів, які міцно тримали перед трубою­висипом. Млинар допоміг татові примістити міхи з борошном на возі і, покликавши тата всередину, насипав більше як півміха борошна і сказав:
– Это тебе за помощь!
– Я не можу тото взяти!
– Почему?
– Я буду нести тоту муку до свойой хаты, дахто буде відів й повідят, же я вкрав.
– Я тебе дам бумажку с моей подписью и печатью.
– Но, то так може быти! Добрі.
Записав млинар штоси на папері, розписався, поставив свою печатку на нього й того півміха виніс, поклав на татового воза і подав татові руку. Отак тато швидко впоралися й поїхали до Білої Гори, а на подвір’ї млина залишилися вози з зерном і фірмани, що грали в доміно. Вдома, у селі голова колгоспу дивувався.
– Максим, как ты так быстро управился в мельнице?.. Вон, наши ездили туда и возвращались поздно ночью или на другой день...
– Куди ще поїхати, што привезти?
– Сегодня отдыхай дома, уже все, хватит!
У тому млині в Лисичанську з колгоспним зерном тато були ще декілька разів. І завжди млинар тата зустрічав приязно, як товариша, друга. Одного разу тато завезли йому літр свого меду та грудку масла, що його мама зробили в боденці. Як зрадів млинар тому! Згадую собі, яке то було смачне оте домашнє масло й маслянка з нього з крупинками масла, що в ній плавали, була чудовим здоровим напитком. Пам’ятаю, я дуже любив їсти з маслянкою нову картоплю, змащену маслом та посипану зрізуванцем (зелена цибулька – ред.). Здоровуй корисну їжу споживали лемки.
Отак прожили ми на сході України майже рік... Жили добре, місцеві люди звикали до нашої лемківської говірки й не пускали різні кпини стосовно неї. Вони поважали нас за кмітливість, за працелюбність.

Селами пішли чутки, що лемків будуть знов перевозити на захід, на нафтові копальні. І дійсно, до Білої Гори прибув воєнний чоловік у чині капітана. Зайнявши два столи в сільській раді, він записував лемків на роботу на нафтові вежі в Бориславі, Східниці. Лемки зраділи цьому, бо то ближче до нашої Лемківщини. Місцеві начальники, голови сільрад, парторги, районні начальники не хотіли відпускати працьовитих лемків зі своїх господарств і чинили цим воєнним офіцерам різні перешкоди, але їхні дії нічим не могли перешкодити «записувати лемків на захід», бо цих воєнних послала сама Москва й вони могли не підпорядковуватися місцевій владі. Записали в Борислав усіх лемків, що поселилися в Білій Горі. Швидко приїхали автомашини – і зо всіма маєтками лемків потягом з Лисичанська повезли в Борислав. Тато знов перевезли корову, вулики до Борислава. І знову ми мали своє молоко, масло, мед. У Бориславі я з мамою й зі старшою сестрою ставали вночі та йшли до хлібної крамниці займати чергу, «огонок» за хлібом. Десь коло 12­-ої години дня ми приносили до хати 2–4 буханки ще теплого хліба. Не знаю, як той рік пережили б ми в Білій Горі. Адже знову по Україні крокував голод і забирав людське життя.
У Бориславі лемків на роботу порозбирали різні підприємства. Тато працювали в конторі капітального ремонту свердловин помбурильником, бурильником. Робили в три зміни, бо шибы – нафтові вежі – свердлили землю вдень і вночі.
І ось однієї ночі, десь о 2­-ій годині, до працюючої вежі підійшли з автоматами, гвинтівкою троє хлопців, вояків УПА.
– Хто тут старший? – запитав один.
– Я, – встали тато з­за керівних ручок гаспля працюючої свердлильної машини.
– Зупиніть машини. Ми познімаємо зо всіх шківів паси: ось босі ходимо, – показав на ноги, – а надворі зима, – тихо додав він.
– Ой, що я скажу начальству в конторі?
– То нас не обходить! Зупиняйте машину.
– Напишіть записку, я їм її покажу.
– Ой, добре, напишу. Вони мене добре знають, – ніби аж зрадів той. І відразу взявся писати, у кінці написавши свою кличку-­псевдонім, і віддав татові спокійно, радо.
Познімали з двох пар шківів широкі паси, шириною більше 30–40 см. Ті паси були ткані з міцної кордової нитки вздовж і впоперек, а потім з обох сторін опрацьовані гарячою гумою. Міцні та водонепропускні, добрі з них підошви до чобіт чи до черевиків.
Зранку до шибу прийшов бригадир.
– Як ся робило, Максиме? Багато просвердлили ви?
– Та добре ся робиво, але о 2-­ій годині прийшли хлопці, зняли зо шківів паси, і машини стали. Ось записку залишили, – подав бригадиру.
У того волосся на голові стало дибом,  як прочитав.
– Што будем робити? – помовчали...
– Піду до контори, віддам її начальству.
Того ж дня тата визвали в контору: «Коли я зайшов, у кабінеті сиділи начальник, парторг, головний інженер», – розповідали мені тато.
– Що ж ти зупинив гасплі, паси віддав? – запитали вони.
– А що ми могли зробити? З буком на них йти? У них автомат, гвинтівка... А ми з голими руками...
Так більше двох годин точилася бесіда. На другий день тата визвали вже в міліцію, в кабінет КДБ: «Как ти смєл зупинить машину й отдать ремни», – мішаною мовою почав капітан органів безпеки.
– На мене був націлений автомат і нас двох нич не могли зробити...
Так тата визивали в той кабінет щодня понад місяць. Щодня, крім неділь. У суботу теж кликали. І бесіда точилася в тому самому руслі... автомат... голі руки...
По тім часі на наше подвір’я забіг малий хлопець. Мама були надворі.
– Тут живе Максим Колодійчик? –  запитав.
– Тут.
– Нате цю записку, передайте йому, – подав мамі папірця.
На ній було написано: «Як будеш так часто ходив до того кабінету, то не будеш топтав мураву»... Й підпис: кличка-­псевдонім. Узяли тато того папірця й відразу з ним побігли до того ж кабінету. Ми близько від міліції жили. Убігли в кабінет, поклали на стіл того папірця...
– На, читай! Більше я ту не прийду. Я мам діти, мі їх треба виховувати.
І так татові дали спокій, не турбували і нас з мамою. А нас уже було четверо. Троє народилося на Лемківщині, а четвертий уже в Бориславі 1950 р.
Урятувало тата й нашу сім’ю від вивезення в Сибір лише те, що ми були з Лемківщини. Бо не знали ще тоді працівники КДБ, тої «контори глибокого буріння», що саме на Лемківщині навчали вояків УПА воювати, що саме на Лемківщині формувалися сотні УПА, що саме там проводилася велика організаційна робота, щоб організувати УПА, щоб створити Армію народних месників.

Усі ці етюди – згадки з детальних батькових розповідей. І проніс я їх через усе своє життя, тому тепер мені легко пишеться, легко кладеться на папір.
Померли тато, Максим Онуфрійович Колодійчик, у червні 1985 р., декілька років пробувши на пенсії. Прожили вони нелегке життя, але прожили чесно й чисто, залишаючи по собі всюди добрі діла. Так жити вони з мамою, вчили й нас, дітей.

В. Колодійчик,
«Наше слово» №40, 41
3, 10 жовтня 2010 року


Інші статті:

Як нам дали світло. Першими користуватись гасовими лампами почали українці

----------
Є про що поговорити? - заходьте на форум!

Прагнете новин? Вам сюди - новини мого міста



Творімо історію свого міста добрими думками і гідними вчинками.
Доведемо землякам і всьому світові, що Борислав і бориславці - найкращі!