12.12.2017, Вівторок, 03:46

Галицьке золото
 

У 1853 році майстер-бляхар Адам Братковський виготовив першу в світі нафтову лампу. При такому освітленні доктор Заорський вперше виконав хірургічну операцію у львівському крайовому шпиталі. У той же час львівський аптекар Йоган Зег отримав привілей від австрійського цісарського бюро на запропонований ним спосіб очищення нафтових дистилятів. Саме цим подіям і судилося започаткувати світову нафтову промисловість і зробити Галичину третім місцем у світі з нафтовидобутку після Росії та США.

Ропа – так називали нафту у Прикарпатті – просочувалась жирною плівкою на городах селян на неродючих землях Ріпного, Ропиць, Ропянки та інших сіл. Калюжі, вкриті масною рудою плівкою, стояли на берегах багатьох водойм. Тому не дивно, що до нафтових родовищ, як бджоли на мед, зліталися тисячі авантюристів та шукачів кращої долі. Деякі з них справді наживали чималі гроші – інвестований капітал давав у середньому 62% прибутку.

У 1859 році в Дрогобичі збудовано першу нафтопереробну установку. Її продукцію стала використовувати північна залізниця в Австрії для освітлення потягів. Борислав Дрогобицького повіту, звідки везли нафту на переробку до Дрогобича, став форпостом нафтовидобутку. У 1865 році тут було збудовано приблизно 10–12 тисяч копанок глибиною від 8 до 60 метрів, де нафту видобували близько 10 тисяч робітників. У 1870 році на ділянці «Ріпне», поблизу річки Тисмениці (тепер там вулиця Лісна), діяло понад 100 копанок. Саме тоді там виявлено джерело цілющої води «Нафтусі», що струменить і понині.

Визначним в історії промислового Борислава стало 31 грудня 1872 року: цього дня введено в експлуатацію залізничну колію, що з’єднала Борислав не лише з Дрогобичем, а й зі столицею монархії Віднем (перед цим нафту возили возами ємністю 15 віденських центнерів (840 кг) до Дрогобича і Перемишля). Це дало поштовх до нового нафтового буму. І вже у 1875 році в місті діяло 75 великих і 779 малих нафтовидобувних підприємств.

Викиди нафти у цих місцях були неймовірно потужними. Польський геолог К. Толвінський так описує вибух унікальної нафтової свердловини «Ойл Сіті», яка із глибини 1016 метрів спершу давала щодоби близько 3000 тонн нафти і 900 тисяч кубометрів газу: «Викиди нафти зростали прямо на очах, щоразу з’являвся стовп нафти, яка потім розливалася навколо свердловини у вигляді дедалі більшого нафтового озера. Вісім насосів одночасно вдень і вночі качали нафту у нафтозбирачі, проте були неспроможні впоратися з її приливом. Нафта лилася ярами у річку Тисменицю, яка широким руслом виносила сотні тонн в Дністер і далі. Безліч робітників насипали плотини та загороджувальні вали, щоб не допустити ще більшого розливу нафти на поля. Борислав і весь район промислу були як на вулкані».

Та не минуло й місяця, як під час грози від удару блискавки на цій свердловині спалахнула пожежа, що тривала три тижні. Треба сказати, що пожежі, нещасні випадки, каліцтва та смерті були буденним явищем на копанках. Причина – незадовільна техніка безпеки. Борислав того часу називали «містом калік». Іван Франко про це писав так: «Коли я ще був малий, то батько, бувало, приїхавши в понеділок з торгу з Дрогобича, розповідав: от, цього тижня – знов яма привалила п’ять хлопа, цього знов десять хлопа… то яма завалилася, то линва урвалася, то заморока (супутні гази) задушила на смерть».
Видобували нафту переважно великі компанії. Сфери впливу над нафтовим басейном поділили між собою німецький концерн «Дойче Еройлактіонгезельшафт», англійський концерн «Прем’єр», у спину якому дихав наф­товий трест «Роял Датч Шелл», та їхній американський конкурент – нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі».

Місцевих уродженців серед підприємців, які володіли акціями нафтових акціонерних товариств, було надзвичайно мало. Лише декому вдавалося контрактувати свої поля під копальні, маючи на цьому відсоток від видобутку нафти, так називаний брутто, який становив 5–10 тис. золотих ренських (за 3–4 золотих можна було купити гарного вола).
Перша світова війна та подальший розпад Австро-Угорської імперії сплутали всі карти в нафтовому бізнесі Галичини. У лютому 1919 року французький генерал Бартоломі запропонував поділити Галичину, залишивши за поляками дрогобицький нафтовий басейн. Молода Західноукраїнська держава категорично відкинула таку пропозицію, оскільки розраховувала поповнити в обмін на нафту свій збройний арсенал. І хоча нафтові родовища залишились Україні, поляки завдяки якісній та кількісній збройній перевазі витіснили українську галицьку армію за р. Збруч. Версальський мирний договір постфактум визнав право Польщі на володіння Західною Україною.

Однак, хоча Польща й заволоділа галицькою нафтою, незабаром виявилось, що вона тільки теоретично кон­тро­лює місцеві родовища. На практиці контроль над ними встановив «Паризько-Нідерландський банк», якому наф­тові родовища  приносили чималі прибутки. З метою їх збільшення французи скуповували нафтові свердловини, створювали фіктивні акціонерні товариства, за допомогою біржової гри підвищували курс акцій місцевих підприємств, а потім швидко їх збували.

У цей час «Стандарт ойл» виходить на європейські нафтові ринки – німецький, чеський, австрійський – та поступово їх монополізує. Тому існування конкурентної нафтової промисловості в Польщі стає небажаним для компанії Рокфеллера. В 1934–1935 рр. трест платив щомісячно до 5 тис. злотих кожній дрібній фірмі, яка погоджувалась законсервувати свої нафтові промисли. З цього приводу польський журнал «Нафта» писав: «Різними методами «Стандарт ойл» витісняє дрібного, але небажаного конкурента з європейських ринків – польський нафтовий експорт».

Утім, завмирання нафтової промисловості Карпатського регіону сталося в часи Другої світової війни: згорнули свою діяльність нафтові підприємства, було спалено десятки нафтових вишок, знищено Львівський та Станіславський НПЗ, нафтопереробні заводи Дрогобича, Борислава, Надвірної та Нижніх Устриків демонтовано. Те, що вціліло, запрацювало вже за часів Радянського Союзу. Але це вже початок іншої історії…

Висловлюємо подяку за консультацію при підготовці матеріалу та ілюстрації з власної збірки Олегу Микуличу – історику, науковому працівнику Музею нафтової і газової промисловості України у м. Бориславі, члену-кореспонденту УНГА

Володимир Володько,
Business Class Magazine
журнал про діловий досвід відомих фігур українського бізнесу,
№ 3(5) Травень/Червень 2008




Інші статті:

Великі Українці - Іван Франко (2008)

Бориславська церква, де зібралися півтисячі святих

Покинуте місто: Борислав Станіслава Рахвала

Історія Галичини — на екрані

Бориславський САМУРАЙ

---------
Є про що поговорити? - заходьте на форум!

Прагнете новин? Вам сюди - новини мого міста



Творімо історію свого міста добрими думками і гідними вчинками.
Доведемо землякам і всьому світові, що Борислав і бориславці - найкращі!